Літній наступ військ УНР (1919)
 | Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
| Літній наступ військ УНР | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||
| Сторони | |||||||
УНР .svg){kind=small}
|
РСФСР .svg){kind=small}
| ||||||
| Військові сили | |||||||
| армія УНР | червона армія | ||||||
Літній наступ військ УНР 1919 року — це один з епізодів радянсько-української війни 1917—1921 рр.
Наприкінці травня 1919 р. для обох українських держав того часу — УНР і ЗУНР склалася катастрофічна ситуація щодо можливості їх подальшого існування. 14 травня 1919 польські війська перейшли в генеральний наступ проти армії УНР на Волині та проти УГА в Галичині. Через кілька днів війська Червоної армії Росії перейшли в наступ зі сходу в напрямі на Рівне. 24 травня румунські війська вторглись в ЗУНР з півдня, захопивши м.Коломия. До 28 травня 1919 р. уряд та армія УНР контролювали лише один Кременецький повіт Волині, а уряд та війська ЗУНР лише східні повіти Галичини.
Після боїв з військами червоної армії Радянської Росії взимку - навесні 1919 р. багато частин військ УНР зазнали великих втрат як загиблими і пораненими, так і через дезертиство і навіть перехід на бік ворога найбільш нестійких та неціонально несвідомих вояків. Фактично залишились боронити далі незалежність України кілька десятків тисяч найбільш відданих українській справі козаків та старшин. З них у травні 1919 р. командування армії УНР сформувало 11 нових дивізій з новою їх нумерацією. Кожна з 11-ти дивізій мала у своєму складі по 3 піхотні полки та по 1-му гарматному. Дивізії мали такі назви:
- 1-а - Північна дивізія. Командир - генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.
- 2-а - Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир - отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гавбиці).
- 3-а - Стрілецька дивізія. Командир - генштабу полковник Удовиченко О.. Склад - 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гавбиці).
- 4-а - Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.
- 5-а - в стадії формування.
- 6-а - 6-а Запорізька дивізія
- 7-а - 7-а Запорізька дивізія. Командир - генштабу полковник Сальський.
- 8-а - 8-а Запорізька дивізія.
- 9-а - Залізнична дивізія. Командир - полковник Кудрявців. Склад - до 800 багнетів при 4 гарматах.
- 10-а - 10 дивізія Січових стрільців.
- 11-а - 11 -а дивізія Січових стрільців. Командир - полковник Коновалець.
З них 1-а і 4-а дивізії складали Волинську групу. До цієї групи входила Юнацька Школа. Комадував нею генштабу полковник Петрів. Загальний склад її був до 4000 багнетів при 16 гарматах.
6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир - генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах.
10-а і 11-а дивізії становили Корпус Січових стрільців. Командир - полковник Коновалець, начальник штабу - генштабу полковник Безручко. Склад корпусу - до 4500 багнетів, до 40 гармат.[1]
На відтинку наступу військ УНР їм протистояла в Подільській і Волинській губерніях 12-та армія Росії. До її складу входили такі сили:
1.Бесарабська бригада (дивізія) у районі Кам'янця - близько 3000-3500 багнетів при 12 гарматах і 2-х бронепотягах. Вона складалась виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії.
2.Збірна бригада в районі Волочиська - до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У її запіллі - в районах Проскурова і Жмеринки зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Всього в районі Волочиськ - Проскурів - до 5000 багнетів при 18 гарматах.
3.Таращанська дивізія (або 44-а дивізія) на лівому крилі Української армії - районі Шепетівка - Рівне - в складі 3-х бригад (Богунська, Таращанська, Волинська). Ця дивізія складала собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і організації і озброєння. Загальний її склад доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.
Усього в першій лінії більшовицькі війська мали до 16000 - 17500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.[2] Слід сказати, що значну частину російських більшовицьких військ складали етнічні українці, що були виховані в дусі «єдиного народу» з росіянами та перейняті ідеями більшовизму-комунізму. Тому для них не було особливою проблемою воювати проти своїх же співвітчизників, яких вони вважали «українськими буржуазними націоналістами».
В останніх числах травня 1919 р. згідно розробленого плану та наказу командувача дієвої армії УНР В.Тютюнника частини армії перейшли в наступ з теренів Кременецького повіту Волині та східних районів ЗУНР на схід, щоб здобути район залізниці Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський. Головною ударною силою українців виступала Запорізька група армії УНР, яка наступала з району Почаєва на Теофіполь — Старокостянтинів і Волочиськ — Проскурів. Окремі загони армії УНР під керівництвом командирів Удовиченка, Вишнівського, Шандрука та інших перейшли р.Збруч з території Галиччини і розгорнули наступ на Кам'янець-Подільський. Січові стрільці та Волинська група Дієвої армії УНР прикривали наступаючих з півночі від можливих ударів поляків та червоних росіян. 3 червня українські війська під час боїв з частинами 12-ї Армії РСФСР звільнили міста Волочиськ, Чорний Острів і Кам'янець-Подільський, а 6 червня — Проскурів та Старокостянтинів. Це дало можливість органам влади УНР на чолі з С.Петлюрою дістатись залізницею з м.Тернопіль до Кам'янця.
В середині червня 1919 р. 6-й запорізькій дивізії та 3-й дивізії вдалося просунутись вперед, звільнивши 14 червня міста Деражня та Нова Ушиця[3]. Проте далі опір більшовицьких військ зростав і вони почали контратакувати. Січові стрільці та Волинська група з 11 червня відбивали сильний контрнаступ частин 44-ї дивізії. Протягом усього червня 1919 р. точилися запеклі бої у верхній течії р.Случ за переправи на ній. На допомогу січовим стрільцям та волинцям прийшли дивізії запоріжців. Однак більшовицьким військам вдалося знову захопити Старокостянтинів та Красилів, які кілька разів переходили з рук у руки.
4 липня 1919 частинам УНР (2-а Січова дивізія «Запорізька Січ») вдалося ненадовго звільнити м.Жмеринка[4], а також м.Могилів-Подільський (3-а дивізія). Проте російське більшовицьке командування кинуло проти українців вже більш значні сили та відбило назад Жмеринку 8 липня.[5] Також росіянам вдалося повернути собі і Проскурів 6 липня.[6] 7 липня більшовики захопили Ярмолинці, 14 липня - Нову Ушицю. Керівництво червоних вирішило остаточно покінчити з українською державністю (як вони це називали — «петлюрівщиною»), однак перехід УГА з Галиччини на Поділля 16-17 липня 1919 р. дуже зміцнив сили армії УНР і вона змогла спільно з галичанами відкинути ворога. Після цього розпочався успішний спільний похід Армій УНР і УГА (1919). Також допомогу військам УНР надав отаман Тютюнник, який прорвався 13-14 липня в район Копайгорода з центральної України.[7] Очевидно, надхнені підходом нових сил січові стрільці 22-23 липня розгромили сили більшовицької 44-ї Таращанської дивізії в районі м.Смотрич. Було розгромлено 1-й курінь (бригаду) таращанців. Багато їх було вбито, 518 потрапило в полон, серед них - командир куреня, захоплено 28 кулеметів, 3 гармати, близько 600 рушниць.[8] У ці ж дні Запорізький корпус відбив назад Ярмолинці, а 3-а дивізія вела успішний наступ на Вапнярку.
Збройним силам незалежної України вдалося звільнити від влади російського більшовицького режиму частину Поділля. Місцеве населення змогло звільнитися від чекістського терору та від насильницької реквізиції продовольства. Органи влади УНР - Директорія УНР та уряд УНР отримали можливість працювати на своїй території в більш-менш нормальних обставинах. Частини армії УНР стали більш дисциплінованими та патріотичними, звільнившись в основному від анархічно-бандитського елементу (за винятком загону Волоха). З цього часу вже невідомі факти єврейських погромів за участю регулярних військ УНР, бо ж відомо що вони були на початку 1919 р., зокрема Проскурівський погром. Уряд УНР, а також особисто сам Петлюра повели сувору боротьбу з цим ганебним і злочинним явищем.
- ↑ Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Київ. 1995. с.65-66.
- ↑ О.І.Удовиченко. Україна у війні за державність. с.67.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.106.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.125.
- ↑ Україна. 1919 рік. Київ. Темпора. 2004. 558с. с.157.
- ↑ Україна. 1919 рік. Київ. Темпора. 2004. 558с. с.125-126.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.165.
- ↑ Історія січових стрільців. Київ. «Україна». 1992. 347с. с.255-256.
- Історія українського війська. Частина друга. Видання Івана Тиктора. Львів. 1938. 574с. с.505-547.
- Україна. 1919 рік. Документи та матеріали.: Документально-наукове видання/ Передмова Я.Тинченка. Київ. Темпора. 2004. -558с.
- Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. Київ. «Україна».1995. 206с. с.61-78.