Суб’єкти міжнародного права

План
1. Поняття та концепції суб’єкта міжнародного права.
2. Класифікація суб’єктів міжнародного права.
3. Характеристика міжнародної правосуб’єктності та її складових (персоноздатність, дієздатність і
деліктоздатність).
4. Організації національно-визвольних рухів (народи (нації), що виборюють незалежність) як
суб’єкти міжнародного права. Право народів (націй) на самовизначення.
5. Держава як суб’єкт міжнародного права.
6. Міжнародна правосуб’єктність субнаціональних територіальних одиниць (суб’єктів федерацій,
автономій та ін.).
7. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень (Святий престол / Ватикан,
Мальтійський орден та ін.).
8. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій (ММУО).
9. Питання про визнання міжнародної правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій
(МНУО) та транснаціональних корпорацій (ТНК).
10. Людина як суб’єкт міжнародного права. Необхідність подолання антропологічного нігілізму в
доктрині міжнародного права.
1. Суб’єктом міжнародного права необхідно вважати такого учасника міжнародних відносин,
поведінка якого безпосередньо регулюється нормами міжнародного права. Іншими словами,
суб’єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та
несе міжнародні обов’язки або є носієм міжнародної правосуб’єктності.
У доктрині міжнародного права існує декілька десятків підходи до того, кого потрібно вважати
суб'єктом міжнародного права. Наведу найбільш поширені концепції.
Перша "широка" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права можуть бути всі
суб'єкти міжнародних правовідносин, без будь-яких обмежень, тобто держава, юридична та
фізична особа. Основним аргументом прихильників цієї концепції було те, що не можна бути
учасником правовідносин без того, щоб бути їх суб'єктом.
Інша концепція наголошує, що суб'єктами міжнародного права лише ті суб'єкти міжнародних
правовідносин, які здатні своїми діями створювати норми міжнародного права.
Третя "вузька" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права є лише ті учасники
міжнародних відносин, які відповідають певним ознакам. До таких відносили: здатність
створювати нормі міжнародного права, володіти міжнародними правами та обов'язками нести
міжнародно-правову відповідальність тощо. Цю теорію активно підтримували радянські вчені,
вона все ще є домінуючою на пост радянському просторі, у тому числі в Україні.
 Крім того, існують інші, не менш цікаві думки про коло суб'єктів міжнародного права. Так, Ж.
Ссель вважав, що єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід. У той час як Л. Моджорян та
інші науковці наполягали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава.
Кожна із позицій має свої "плюси" і "мінуси". Проте нині в українській науці міжнародного
права домінує думка, що суб'єктами міжнародного права є: 1) держави; 2) народи (нації), що
борються за незалежність; 3) міжнародні організації; 4) державоподібні утворення.
2. Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності
суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі
групи суб’єктів міжнародного права:
1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права. Такими суб’єктами є держави, а за деяких
умов – і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та
намагаються утворити власні форми державності. Первинні суб’єкти ніким не створюються, вони
виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto)
є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну
правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та
обов’язки;
2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти створюються
первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди
обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні
міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не
володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки
зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі
між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних
суб’єктів ;
3) специфічні суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти беруть участь в міжнародних
відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше
виняток, ніж правило. Крім того, такі суб’єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь
держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії,
транснаціональні корпорації, фізичні особи.
Класифікація суб’єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш
важливими є такі: за учасниками міжнародних відносин: індивіди, громадські організації,
адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб’єкти федерацій, держави, державоподібні
утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні,
регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим
статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні; за галузевою приналежністю: суб’єкти права
міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки,
міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.
3. З персонативної точки зору міжнародна правосуб’єктність – це якісна характеристика, яка
належить суб’єкту міжнародного права, тобто міжнародно-правовій особі. Вона поділяється на
міжнародну персоноздатність і дієздатність. Міжнародна персоноздатність – це здатність
соціального актора бути суб’єктом міжнародного права, міжнародно-правовою особою
(персоною), носієм міжнародно-правового статусу, учасником міжнародно-правової комунікації.
Міжнародна персоноздатність не має градацій, вона не може бути більшою чи меншою. Суб’єкт
міжнародного права або існує, або ні. Правова особа або є, або її немає. Третього не дано.
Неможливо бути «напівсуб’єктом» права. Тому завжди слід звертати увагу в якому розумінні –
нормативному чи персонативному – застосовується термін «правосуб’єктність».
Міжнародна дієздатність – це здатність правової особи своїми діями позитивно або негативно
впливати на міжнародно-правову реальність шляхом набуття персональних (суб’єктивних)
міжнародних прав та обов’язків. Зокрема, до позитивної дієздатності відноситься спроможність
набувати та реалізовувати у різний спосіб суб’єктивні міжнародні права та обов’язки (наприклад,
міжнародна договірна здатність), персонально здійснювати міжнародно-правову комунікацію
(міжнародна комунікативна здатність, наприклад, дипломатична, консульська та ін.), разом з
іншими правовими особами засновувати міжнародні організації (міжнародна організаційна
здатність), особисто виступати представником іншого суб’єкта міжнародного права (міжнародна
представницька здатність), бути посередником у вирішенні міжнародних спорів (міжнародна
медіаторна здатність), виконувати судово-арбітражні функції (міжнародна судово-арбітражна
здатність), правомірно застосовувати військову силу проти агресора (міжнародна
обороноздатність), а також різноманітні міжнародно-правові санкції проти деліквента
(міжнародна санкційна здатність) та ін.
До негативної дієздатності відноситься персональна спроможність порушувати міжнародний
правопорядок, зокрема, особиста здатність скоїти міжнародне правопорушення (міжнародна
деліктоздатність), особиста здатність бути притягненим до персональної міжнародно-правової
відповідальності (міжнародна осудність), а також особиста здатність понести персональну
міжнародно-правову відповідальність (наприклад, міжнародна 30 пенітенціарна здатність для
фізичних осіб, міжнародна реституційна здатність для суверенних осіб тощо). Міжнародна
дієздатність, на відміну від міжнародної персоноздатності, має широкий діапазон свого прояву і
може коливатися від повної наявності до повної відсутності у конкретного суб’єкта міжнародного
права.
З комунікативної точки зору міжнародна правосуб’єктність – це система міжнародних
правовідносин (система міжнародно-правової комунікації), що виникає у результаті міжнародного
юридичного факту утворення, перетворення, припинення існування та відновлення
функціонування суб’єктів міжнародного права.
Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести
юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.
Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.
Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування)
виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації,
що борються за незалежність.
Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості
учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).
Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин
у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові
організації.
4. У другій половині ХХ ст. було прийнято низку міжнародно-правових документів, які закріпили
право народів на рівноправність та самовизначення. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його
політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма
іншими народами (націями).
Насамперед міжнародна правосуб’єктність народів пов’язана зі звільненням від
колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було
створення організацій національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені
свої народи. Відтак, поставала проблема визнання, по-перше, конкретного народу, що виборює
свою незалежність, у якості суб’єкта міжнародного права, а, по-друге, визнання організацій
національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за
незалежну державу. Значну роль у цьому мали резолюції ООН, в яких визнавалося право
конкретних організацій національно-визвольних рухів представляти свої народи у міжнародно-
правових відносинах. Незважаючи на те, що внутрішнє право метрополій розглядало збройну
боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як злочин, міжнародне право віднесло це
питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання.
Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме
питаннями визвольної боротьби і не дорівнює ще міжнародно-правовому статусу держав (так, за
відсутності держави організації національно-визвольного руху не мають можливості укладати
міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної боротьби
поширюються принципи і норми міжнародного гуманітарного права, організація національно-
визвольного руху може набути статусу спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати
свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати
участь у міжнародних конференціях та інше. Після того, як організація національно-визвольного
руху починає контролювати частину національної території, утворюється протодержава, що має
на меті остаточне визволення від колонізаторів та заснування нової незалежної держави.
Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної правосуб’єктності народів (націй)
набула дещо іншого значення. Постало питання: чи зникає міжнародна правосуб’єктність народу
(нації) після того, як утворено свою незалежну державу? Уявляється, що набуття незалежності та
створення своєї держави не тільки не веде до зникнення міжнародної правосуб’єктності народу
(нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну
правосуб’єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі
відсутнє загальноприйняте визначення народу (нації) як суб’єкта права на самовизначення.
Особливо ця проблема актуальна для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональних
відносин.
Слід мати на увазі, що корінні (малочисельні) народи та національні (етнічні) меншини
володіють правом лише на внутрішнє самовизначення у межах існуючих державних кордонів.
Право націй на самовизначення - один з когентних принципів загального міжнародного
права, закріплений в Статуті ООН, Декларації принципів міжнародного права 1970 р,
Гельсінському акті 1975 р. Право на відокремлення і утворення самостійної держави - неодмінний
елемент права нації на самовизначення. Таким правом володіють населення несамоврядних
територій (колоній, залежних територій); народи, що проживають на території, що має відповідно
до конституції відповідної держави право на відділення; народи, що проживають на території
держави, в якому має місце порушення принципу права націй на самовизначення. У будь-якому
випадку право на самовизначення - це саме право, а не обов'язок нації. Право на самовизначення
може здійснюватися будь-якими способами, в тому числі і військовими; проте право на
самовизначення є несумісним з націоналізмом і сепаратизмом.
5. Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня
1933 р., держава як «особа» міжнародного права повинна мати: 1) постійне населення; 2)
визначену територію; 3) уряд; 4) спроможність вступати у зносини з іншими державами.
Міжнародна правосуб’єктність держав базується на їх невід’ємній властивості – державному
суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати у широке коло міжнародно-правових
відносин – укладати міжнародні договори, брати участь у діяльності міжнародних організацій,
підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати стороною у Міжнародному
Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу у відповідності до Статуту ООН19
та ін. Суверенітет не захищає міжнародно-протиправну поведінку держав. Не можна посилатися
на суверенітет з метою уникнути міжнародно-правової відповідальності. Суверенітет захищає
лише правомірну діяльність.
Над державами у міжнародних відносинах немає верховної влади, але всі держави повинні
сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Усі держави юридично рівноправні та
володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав,
територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва
держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжнародно-правовий статус.
Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта та ін.).
У міжнародних відносинах держава представлена через систему органів та посадових осіб,
кожен з яких в межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополітичну,
зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових
зобов’язань, держава як суб’єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність,
незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду
міжнародному правопорядку. Поряд з міжнародно-правовою відповідальністю держави до
міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені і посадові особи (ст. 27
Римського статуту Міжнародного кримінального суду). У міжнародно-правові відносини можуть
вступати субнаціональні територіальні одиниці, тобто адміністративно-територіальні одиниці та
автономії унітарних держав, а також суб’єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну
від самої держави, яка є суверенною правовою особою, внутрішньодержавні територіальні
одиниці виступають у якості факультативних (додаткових, комплементарних, неоригінальних,
іносистемних) суб’єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за
національним законодавством. У разі потреби, держави можуть укладати міжнародні договори про
співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської
хартії місцевого самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про транскордонне
співробітництво між територіальними общинами або властями 1980 р. і Протоколу № 2 до неї
1998 р. та ін. Уявляється, що поступово у міжнародному праві формується особливий комплекс
норм, який можливо позначити як міжнародне право субнаціональних територіальних одиниць.
6. Міжнародна правосуб’єктність субнаціональних територіальних одиниць (суб’єктів
федерацій, автономій та ін.).
Державні утворення, що складають федеративну державу, є суб'єктами федерації і, маючи свій
адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність
суб'єктів федерації не досягає того рівня, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного
права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова:
вони не мають суверенітету; не наділені правом сецесії - правом одностороннього виходу з
федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.
Міжнародна діяльність суб'єктів федерації розвивається в таких основних напрямках укладання
міжнародних угод: відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних
міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру.
Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів сучасних федерацій залежить від виду федерації.
7. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень (Святий престол / Ватикан,
Мальтійський орден та ін.).
Державоподібні утворення: Ватикан (Святий Престол), Мальтійський Орден = є вторинним
суб’єктом міжнародного права; не мають суверенітету і створюються державами, які визначають
їхній статус і обсяг правосуб’єктності; можуть вступати лише в ті відносини, які передбачені
документами про їхнє заснування; історично першими вважали так звані вільні міста – Краків
(1815-1846), та Данциг (Гданськ) (1919-1939), а також вільну територію Трієст (1947-1954), що
виникли як наслідок вирішення терит спосіб між сусідніми державами.
Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки майже зі 100 країнами світу (в тому числі й з
мусульманами та представниками інших релігій), має своє представництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ,
ФАО, МСЕ, ВПС, Європейському Союзі та ін.
1. Сучасний правовий статут Ватикану встановлено у 1929 р на основі Латеранських угод між
Святим престолом та Італією, що були переглянуті 18 лютого 1984; 2. Ватикан не є самостійною
державою (хоча в документах іменується містом-державою), а є суверенною територією Святого
Престолу; 3. Суверенітет Ватикану не самостійний, а випливає із суверенітету Святого Престолу, а
останній є базовим суверенним суб’єктом, право спроможним встановлювати дипломатичні
відносини; 4. Дипломатичні відносини збільш ніж 170 державами; 5. Учасник багатьох конвенцій;
6. Статус спостерігача в ООН, РЄ.
Мальтійський орден (Суверенний військовий орден госпітальєрів Святого Іоанна
Єрусалимського, Родосу і Мальти): 1. Державоподібне утворення, що знаходиться на території
Італії (також у Римі), яка визнає існування Мальтійського ордену на своїй території як суверенної
держави; 2. Офіційна мета – благодійність, але ні території ні населення не має; 3. Підтримує
дипломатичні відносини більш ніж з 100 державами; 4. Має статус спостерігача при ООН та
декількох міжнародних організаціях.
8. ММУО - міжнародні міжурядові організації.
Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні організації, що
поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО). Найбільш повно врегульовано
міжнародно-правовий статус ММУО, членами яких виступають держави. Міжнародна
правосуб’єктність ММУО є похідною від міжнародної правосуб’єктності держав, а міжнародно-
правовий статус ММУО базується на установчому міжнародному договорі (статуті). Саме
держави визначають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов’язків ММУО. У разі потреби
держави можуть не тільки змінювати міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю
припиняти їхню діяльність. Кожна ММУО має свій спеціальний міжнародно-правовий статус, що
визначається її статутом. Діяльність ММУО за межами статутних повноважень не є правомірною.
Уперше міжнародну правосуб’єктність ММУО було визнано у Консультативному висновку
Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках ООН було розроблено Віденську
конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями
універсального характеру від 14 березня 1975 р. та Віденську конвенцію про право договорів між
державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня
1986 р.
Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш широкий
міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного Хреста відповідно до
Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і
МНУО врегульовано так званим консультативним статусом, що встановлюється для кожної
ММУО окремо. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання
правосуб’єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.
9. Питання про визнання міжнародної правосуб’єктності міжнародних неурядових
організацій (МНУО) та транснаціональних корпорацій (ТНК).
Міжнародна неурядова організація (МНУО): об’єднання на постійній основі суб’єктів
національного права декількох країн у національні юридичні особи; може мати факультативну
правореалізуючу (функціональну) міжнародну правосуб’єктність; не ставить за мету одержання
прибутку; дії згідно з національного та міжнародного права; Міжнародний Комітет Червоного
Хреста; Міжнарожна амністія (Грін піс); членами МНУО є не суверенні держави, а фізичні та
юридичні особи.
Важливу роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові
організації. Міжнародні неурядові організації, такі як Всесвітня федерація профспілок (World
Federation of Trade Unions, WFTU), Міжнародна асоціація кримінального права (International
Criminal Law Society, ICLS), Міжнародна амністія (Amnesty International, AI), Світова організація
торгівлі (World Trade Organization, WTO), засновуються, як правило, юридичними та фізичними
особами (групами осіб) і є громадськими об´єднаннями «з іноземним елементом». Статути цих
організацій, на відміну від статутів міждержавних організацій, не є міжнародними договорами.
Щоправда, неурядові організації можуть мати консультативний міжнародно-правовий статус у
міжурядових організаціях, наприклад ООН та її спеціалізовані установи - Міжнародний валютний
фонд (International Monetary Fund, IMF), Продовольча й сільськогосподарська організація (Food
and Agriculture Organization, FAO), Організація міжнародної цивільної авіації (International Civil
Aviation Organization, ICAO) тощо.
Економічна та організаційна єдність ТНК як учасника міжнародних відносин не знаходить
свого відображення у міжнародному та національному праві, де формально діють лише окремі
самостійні юридичні особи у різних національних правопорядках. Тобто, з правової точки зору не
коректно говорити про міжнародну правосуб’єктність ТНК, бо юристи мають справу з системою
окремих юридичних осіб різної національності, а не з одним суб’єктом права.
10.