Олійник Степан Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Степан Олійник
Олійник Степан Іванович
Народився21 березня (3 квітня) 1908
Пасицели, Балтський повіт, Подільська губернія, Російська імперія
Помер11 січня 1982(1982-01-11) (73 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
ПохованняБайкове кладовище
ГромадянствоСРСР СРСР
Національністьукраїнець
Діяльністьпоет, політик, прозаїк, журналіст, новеліст
Сфера роботитворче та професійне письмоd[1], поезія[1], гумористична літератураd[1], журналістика[1] і політика[1]
Alma materОдеський педагогічний інститут
Мова творівукраїнська, російська
Жанрсоціалістичний реалізм
ЧленствоСП СРСР
ПартіяКПРС
Нагороди
Орден Леніна Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За оборону Сталінграда»
ПреміїСталінська премія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Олійник.

Степа́н Іва́нович Олі́йник (21 березня (3 квітня) 1908(19080403), Пасицели — 11 січня 1982, Київ) — український поет-гуморист і сатирик, журналіст. Депутат Верховної Ради СРСР 6—7-го скликань (у 1964—1970 роках).

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 21 березня (3 квітня) 1908 року в селі Пасицелах (тепер Подільського району Одеської області) в багатодітній селянській сім'ї. Згодом родина переїхала в село — Третю Миколаївку (нині Левадівка). Після закінчення чотирирічної школи продовжив навчання в Одесі у школі імені Лесі Українки. З 1929 року працював у редакції одеської окружної газети «Червоний степ».

Коли в 1930-му його батько потрапив під «розкуркулювання», юнак уже був студентом Одеського педагогічного інституту. Сина «ворога народу» виключили з вишу, і Степан влаштувався на роботу рульовим на кораблі «Ленін». А коли через рік відновився в педагогічному інституті, то заарештували вже його самого. Та хлопця невдовзі випустили. Можливо, врятувало те, що його друг Володимир Іванович звернувся з листом до «всесоюзного старости» М. І. Калініна від імені майже двохсот однокурсників. До того ж охоронець забрав у в'язня блокнот із його віршами, і після того став прихильніше ставитися до Степана. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Відпустила хвороба лише після війни.

По закінченні у 1934 році педінституту працював викладачем української мови та літератури у Бехтерському сільськогосподарському технікумі бавовництва (Голопристанський район). З 1935 року працював кореспондентом одеської обласної газети «Чорноморська комуна». Був також літературним працівником республіканських газет «Вісті», «Радянська освіта».

Брав участь у німецько-радянській війні, був літературним працівником газети «Сталинградская правда». З 1944 року — завідувач відділу газети «Колгоспник України». Протягом багатьох років був співробітником та членом редакційної колегії сатиричного журналу «Перець», з 1946 по 1952 рік завідував відділом фейлетонів журналу.

Могила Степана Олійника

Член КПРС з 1952 року. Обирався членом президії Спілки письменників Української РСР.

Степан Олійник неодноразово бував в Будинку творчості письменників в Ірпені[2].

Мешкав у місті Києві. Помер 11 січня 1982 року в Києві, похований на Байковому кладовищі[3] (ділянка № 12). Автор надгробного пам'ятника — скульптор О. Скобліков.

Творчість

[ред. | ред. код]

Друкуватися почав з 1926 року. Для його віршів характерні актуальність тематики, сатирична гострота, політична цілеспрямованість, соковитий український гумор. Вони часто друкувалися в газеті «Правда» та інших центральних виданнях; перекладені багатьма іноземними мовами. За мотивами його сатиричного фейлетону «Пес Барбос», надрукованому в газеті «Правда» 1960 року, режисер Леонід Гайдай зняв свій відомий короткометражний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос».

Автор збірки автобіографічних оповідань «З книги життя» (1964), творів у 4-х томах (1978). Опублікував понад сто поетичних фейлетонів. Написав лібрето комічної опери «В степах України»

Твори
[ред. | ред. код]
  • «Мої земляки» (1947);
  • «Наші знайомі» (1948);
  • «Ознаки весни» (1950);
  • «Гумор і сатира», «Як ми скажем — так і буде» (1951);
  • «Ровесники», «Сер Макітра» (1952);
  • «З щирим серцем, а про декого з перцем» (1953);
  • «Дорога дама» (1954);
  • «Який Сава — така й слава» (1955);
  • «Здоровенькі були» (1958);
  • Ой ти, Галю! (1960);
  • «Карась-середняк» (1961);
  • «П'яні вовки» (1962);
  • «Дозвольте запевнить» (1963);
  • «Добрий день вам, добрі люди» (1966);
  • «Дозасідався…» (1968);
  • «Батьки і діти», «Здоровше з гумором живеться» (1970);
  • «Готов почати все спочатку» (1974);
  • «В ім'я добра — супроти зла» (1977);
  • «Де Іван?» (1982);
  • «Гуморески» (2011, Видавництво: ФОП Стебеляк)

Нагороди

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Земляки письменника-гумориста щороку проводять на Одещині Олійниківські дні та Олійниківські читання. Заснували Всеукраїнську літературну премію імені Степана Олійника, Благодійний фонд. У селі Левадівці за кошти краян встановили пам'ятник односельцеві. Вийшли збірка вибраних творів та книга спогадів.

3 квітня 1983 року, в селі Левадівці на Одещині, в приміщенні колишньої земської школи, де навчався малий Степан, було відкрито Меморіальний музей Степана Олійника[4] (філія Одеського літературного музею).

19 жовтня 1984 року в Києві, на фасаді будинку на вулиці Великій Васильківській, 6, де з 1952 по 1982 рік жив і працював письменник, встановлено бронзову меморіальну дошку (барельєф; скульптор А. В. Кущ, архітектори К. О. Сидоров, Г. А. Щербина)[5].

В Одесі мармурова меморіальна дошка С. І. Олійнику встановлена на фасаді головного корпусу Південноукраїнського педагогічного університету імені К. Д. Ушинського.

В 1990 році його ім'ям названа вулиця в Києві. Також його ім'ям названо узвіз в Одесі.

У журналі «Перець» № 16 за 1978 рік розміщено дружній шарж А. Арутюнянца з нагоди 70-річчя митця[6]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Окупанти пошкодили Будинок творчості письменників в Ірпені
  3. ↑ Журнал перець 1982 04. www.perets.org.ua (укр.). Процитовано 14 квітня 2021.
  4. ↑ Пам’яті Сміхотворця: в селі на Одещині планують розширити музей Степана Олійника. 14.03.2024
  5. ↑ Захоплюючий Київ[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
  6. ↑ Журнал перець 1978 07. www.perets.org.ua (укр.). Процитовано 8 квітня 2021.

Джерела та література

[ред. | ред. код]
  • Украинская советская энциклопедия: В 12 т., 13 кн. — Т. 7. — К.: ГР УСЭ, 1982. — С. 476
  • Степан  Олійник  //  Письменники  Радянської України. 1917-­1987 :  біобібліографічний довідник / Авт.­-упоряд. В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К. : Рад. письменник, 1988. — С.446
  • Жадько Віктор. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 148—150.
  • Жадько Віктор. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. — К., 2007. — С. 116, 143, 328.
  • Жадько Віктор. Український некрополь. — К., 2005. — С. 253.
  • Зуб, I. Степан Олійник: життя і творчість. — ­ К. : Дніпро, 1978. ­ — 159 c.
  • Татьяненко А. Дорога до усмішок. // Голопристанський вісник. ­ — 2002. ­- 8 травня. — С.4.
  • Випускники Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського: біографічний словник / В. М. Букач. — Ч. 2. — Одеса: ПНПУ, 2021. — С. 49. http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/13365/3/Bukach%20Valery%20Mykhailovych.doc.pdf[Архівовано 30 березня 2022 у Wayback Machine.].
Посилання
[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Олійник_Степан_Іванович&oldid=43009549