Перейти до вмісту

Південна Європа

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Країни Південної Європи.

Півде́нна Євро́па — південний регіон Європи.[1] Вона також відома як Середземномо́рська Євро́па, оскільки її географія визначена Середземним морем. Поняття південної Європи включають деякі або всі ці держави та регіони: Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Болгарія,[ком 1] Хорватія, Кіпр,[ком 2] Гібралтар,[ком 3] Греція,[ком 4] південна Італія,[ком 5] Мальта,[ком 6] Монако,[ком 7] Чорногорія, Північна Македонія, Португалія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, південна Франція,[ком 8] Іспанія, Туреччина (Східна Тракія)[ком 9] і мікродержава Ватикан.[4][5][6][7][8][9][10][11]

Географічними та етнокультурними кордонами Південної Європи є Піренеї, Альпи та Балканські гори на півночі та Середземне море на півдні.

Південна Європа знаходиться на трьох півостровах, розташованих на крайньому півдні Європейського континенту. Це Піренейський півострів, Апеннінський півострів і Балканський півострів.[12][13] Ці три півострови відокремлені від решти Європи високими гірськими хребтами, відповідно Піренеями, Альпами та Балканськими горами. Розташування цих півостровів у серці Середземного моря, а також їх гірський рельєф забезпечують їм дуже відмінні типи клімату (головним чином субтропічний середземноморський) від решти континенту. Так, гарячий вітер Сироко, який бере початок у серці Сахари, дме над Італією, піднімаючись у глиб Альпійської дуги (Паданська рівнина). Альпи перешкоджають поширенню Сироко до решти Європи. І, навпаки, Альпи і Піренеї захищають Апеннінський і Піренейський півострови від дощів і крижаних вітрів з півдня Франції, таких як Містраль і Трамонтан. Коли дмуть Містраль і Трамонтан, це провокує явище «апвелінгу» на французькому узбережжі. Вони виштовхують поверхневі води в море і приносять глибші, прохолодніші води до узбережжя. Отже, температура води на узбережжі Франції дуже прохолодна навіть влітку, і не є типовою для решти Середземномор’я.[14][15][16] Подібне явище відбувається між двома схилами Балканського хребта. Ці гори, крім того, були серйозною перешкодою для міграції населення, зосереджуючи південну Європу переважно на Середземноморському світі[en]. Тому клімат і культури дуже специфічні.

Для визначення Південної Європи, включаючи її політичні, економічні, історичні та культурні атрибути, можна використовувати різні методи. Південну Європу також визначають за її природними особливостями — її географією, кліматом і флорою. Політично дев'ять південноєвропейських країн утворюють EU Med Group. Південна Європа також приблизно відповідає європейській частині Середземноморського басейну.

Географія

[ред. | ред. код]

Географічно Південна Європа є південною частиною Європейського континенту. Це визначення є відносним, хоча в основному базується на історії, культурі, кліматі та флорі, які є спільними для всього регіону. Південну Європу можна поділити на три субрегіони:

Галерея

[ред. | ред. код]

Класифікація

[ред. | ред. код]

Геосхема ООН

[ред. | ред. код]
Субрегіони Європи за геосхемою ООН.
   Південна Європа

Геосхема ООН — це система, розроблена Статистичним відділом ООН, яка поділяє країни світу на регіональні та субрегіональні групи на основі класифікації кодування M49. Поділ зроблено для статистичної зручності та не передбачає жодних припущень щодо політичної чи іншої приналежности держав або територій.[19]

У геосхемі ООН такі держави класифікуються як Південна Європа:[20]

Європейські субрегіони згідно з EuroVoc:
   Південна Європа

EuroVoc — це багатомовний тезаурус, який підтримується Офісом публікацій Європейського Союзу[en]. У цьому тезаурусі країни Європи згруповані в субрегіони. До підгрупи Південна Європа входять такі країни:

Регіони Європи на основі Всесвітньої книги фактів ЦРУ:
   Південна Європа

Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки класифікує п'ять держав як належних до «Південної Європи»:[21]

Південно-Західна Європа

[ред. | ред. код]

Також згідно ЦРУ є класифікація «Південно-Західної Європи», де якої належать такі території:[21]

Південно-Східна Європа

[ред. | ред. код]

Також ЦРУ класифікує дев'ять держав як належних до «Південно-Східної Європи»:[21]

Європейська туристична комісія

[ред. | ред. код]

Європейська туристична комісія[en] поділяє європейський регіон на основі моделі вимірювання рішень щодо туризму (TDM). Держави, які належать до південної/середземноморської Європи в цій класифікації:[22]

Склад

[ред. | ред. код]
Основні регіони Європи

До регіону традиційно відносять країни (зі столицями):

Історія

[ред. | ред. код]

Рання історія

[ред. | ред. код]
Римська імперія. Жовтим південний захід Європи, фіолетовим південний схід.
Східна Римська імперія в основному орієнтувалася на Південну Європу.

Фінікійці спочатку розширили свої володіння з ханаанських портів, домінуючи в торгівлі в Середземномор'ї до VIII століття до нашої ери. Картаген був заснований у 814 році до н.е., і до 700 року до н.е. картагеняни міцно закріпилися на Сицилії та Сардинії (обидва регіони в сучасній Італії), що створило конфлікт інтересів з Етрурією. Пізніше її колонії досягли Західного Середземномор’я, зокрема Кадіс в Іспанії і, особливо, Картаген у Північній Африці, і навіть Атлантичного океану. Цивілізація поширилася по всьому Середземномор'ю між 1500 і 300 роками до нашої ери.

Період, відомий як класична античність, розпочався з виникненням міст-держав Стародавньої Греції. Грецький вплив досяг свого зеніту під час експансивної імперії Александра Македонського, поширившись по всій Азії. Римська імперія стала домінувати над усім Середземноморським басейном у величезній імперії, заснованій на римському праві та римських легіонах. Вона сприяла торгівлі, толерантності та грецькій культурі. До 300 року нашої ери Римська імперія була розділена на Західну Римську імперію з центром у Римі та Східну Римську імперію з центром у Константинополі. Напади готів призвели до падіння Західної Римської імперії в 476 році нашої ери, дата, яка традиційно відзначає кінець класичного періоду та початок середньовіччя. У середні віки Східна Римська імперія вижила, хоча сучасні історики називають цю державу Візантійською імперією. У Західній Європі германські народи зайняли владні позиції в залишках колишньої Західної Римської імперії та заснували власні королівства та імперії.

Розпочався період, відомий як Хрестові походи, низка релігійно вмотивованих військових експедицій, які спочатку мали на меті повернути Левант під християнське панування. У східному Середземномор’ї було засновано кілька держав хрестоносців. Хрестоносці мали глибокий вплив на багато частин Європи. Падіння Константинополя в 1204 році призвело до раптового кінця Візантійської імперії. Незважаючи на те, що пізніше цю державу спробували відновити, вона ніколи більше не мала своєї колишньої слави. Хрестоносці заснували торговельні шляхи, які переросли у Великий шовковий шлях і відкрили шлях для торговельних республік Генуї та Венеції. Реконкіста, споріднений рух, працював над відвоюванням Іберії для християнського світу[en]. Пізнє Середньовіччя стало періодом потрясінь у Європі. Епідемія, відома як «чорна смерть», і пов’язаний з нею голод спричинили демографічну катастрофу в Європі, оскільки населення різко скоротилося. Династична боротьба та загарбницькі війни тримали багато держав Європи у стані війни протягом більшої частини періоду. На Балканах Османська імперія, тюркська держава, що виникла в Анатолії, постійно зазіхала на колишні візантійські землі, кульмінацією чого стало падіння Константинополя в 1453 році.

Постсередньовіччя

[ред. | ред. код]
Османи протягом століть контролювали більшу частину Середземного моря.

Розпочавшись приблизно у XII столітті у Флоренції, а згодом поширившись Європою з розвитком друкарського верстата, Відродження знань кинув виклик традиційним доктринам у науці та богослов'ї. Арабські тексти і думки[23] призвели до перевідкриття класичних грецьких і римських знань. Католицька реконкіста Португалії та Іспанії призвела до серії океанічних досліджень, що призвело до епохи Великих географічних відкриттів, яка встановила прямі зв’язки з Африкою, Америкою та Азією. Протягом цього періоду іберійські сили брали участь у всесвітній боротьбі з ісламськими суспільствами; фронти цієї іберо-ісламської світової війни простягнулися від Середземного моря до Індійського океану, нарешті залучивши острови Південно-Східної Азії.[24] Зрештою цей екуменічний конфлікт закінчився, коли нові гравці — Англія, Нідерланди та Франція — замінили Іспанію та Португалію як головних агентів європейського імперіалізму в середині XVII століття.

Європейська закордонна експансія призвела до зростання колоніальних імперій, створивши Колумбійську біржу.[25] Поєднання надходження ресурсів з Нового Світу та промислової революції в Сполученому Королівстві дозволило створити нову економіку, засновану на виробництві замість натурального сільського господарства.[26] У період між 1815 і 1871 роками відбулася велика кількість революційних спроб і війн за незалежність[en]. Балканські країни почали відновлювати незалежність від Османської імперії. Італія об’єдналася в національну державу. Захоплення Риму в 1870 році поклало край папській світській владі[en].

Новітній час

[ред. | ред. код]

Початок Першої світової війни в 1914 році був прискорений зростанням націоналізму в Південно-Східній Європі, коли великі держави стали на чийсь бік. Союзники перемогли Центральні держави в 1918 році. Під час Паризької мирної конференції Велика четвірка нав'язала свої умови в ряді договорів, особливо у Версальському договорі. Нацистський режим Адольфа Гітлера прийшов до влади в 1933 році, і разом з Муссоліні Італія прагнула отримати контроль над континентом до Другої світової війни. Після перемоги союзників у Другій світовій війні Європу розділила залізна завіса. У державах Східної та Південно-Східної Європи домінував Радянський Союз і вони стали комуністичними державами. Основні некомуністичні країни Південної Європи приєдналися до очолюваного США військового альянсу (НАТО) і створили Європейські Спільноти (ЄС). Країни радянської сфери впливу приєдналися до військового союзу під назвою Варшавський договір та економічного блоку під назвою Рада економічної взаємодопомоги. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія була нейтральною. Загальною рисою південно-східних держав є те, що всі вони мають досвід соціалізму, тим не менш, початок 1990-х років був приблизно таким ж. Для деяких з цих держав головним викликом було здобуття незалежности, тоді як іншим довелося зіткнутися з бідністю та глибокою диктатурою. В економічному плані, паралельно з політичними змінами та переходом до демократії, – як правові держави – попередні командно-адміністративні економіки були законодавчо трансформовані в ринкову економіку, а також створені або відновлені основні макроекономічні чинники: бюджетні правила, державний авдит, національна валюта, центральний банк. Загалом південно-східні держави незабаром зіткнулися з такими проблемами: висока інфляція, високий рівень безробіття, низький рівень економічного зростання та високий державний борг. До 2000 року ці економіки стабілізувалися, і між 2004 і 2013 роками деякі з них приєдналися до Європейської Унії та Шенгенської зони, а Словенія, Хорватія та Болгарія ввели євро.[27]

Завдяки післявоєнному економічному диву Італія знову стала великою промислово розвиненою країною. Європейська Унія (ЄУ) передбачала розподіл повноважень: податки, охорона здоров’я та освіта опікувалися національними державами, тоді як ЄУ відповідала за правила ринку, конкуренцію, правові стандарти та охорону навколишнього середовища. Радянська економічна та політична система розвалилася, що призвело до кінця комунізму в країнах-сателітах у 1989 році та розпаду самого Радянського Союзу в 1991 році. Європейська Унія розширилася та включила багато колишніх комуністичних європейських країнРумунію та Болгарію (2007) та Хорватію (2013).[28] Західні Балкани перебувають у процесі європейської інтерграції.

Ґотардський базовий тунель був завершений у 2016 році, головна і пряма транспортна вісь між Північною та Південною Європою.[29] Ґоттард вписався в довгу історію транзиту через Альпи[en], під час якого вони поступово перетворювалися з перешкоди на коридор між Північним і Середземним морями.[30]

Загальні відомості

[ред. | ред. код]

До Південної Європи належать 10 країн і 1 залежна територія — Гібралтар (володіння Великої Британії). Особливість регіону — розташування тут найменшої за площею держави міста Ватикан, територія якого становить 44 га, і найдавнішої республіки світу — Сан-Марино. Майже 10% площі регіону припадає на острови у Середземному морі і Атлантиці: Сицилія, Сардинія, Крит, Кіпр, Мальта, Мадейра, Балеарські, Азорські, Канарські острови тощо.

Середземноморська природа, вплив моря зумовили наявність у господарстві регіону, традиціях і культурі народів багатьох спільних рис. Південна Європа — один із регіонів формування людського суспільства, надбання її народів справили величезний вплив на розвиток світової культури. Цілком справедливо її називають «колискою європейської цивілізації». Стосується це насамперед Греції та Італії, де сформувалися античні високорозвинуті держави: Стародавня Греція (з середини 2 тисячоліття до н. е., розквіт — 5-4 століття до н. е.) і Стародавній Рим (з середини 8 століття до н. е., розквіт — перші століття нашої ери).

Сан-Марино — найдавніша республіка Європи. Згідно з легендою, вона заснована у 301 році каменярем Марино, якого згодом стали вважати християнським святим. 1631 року Папа Римський офіційно визнав незалежність цієї держави. З 1862 року республіка перебуває під італійським протекторатом.

Економіко-географічний нарис

[ред. | ред. код]

Важливою особливістю економіко-географічного положення країн Південної Європи, які розташовані на півостровах і островах Середземного моря, є те, що всі вони знаходяться на головних морських шляхах із Європи до Азії, Африки й Австралії, а Іспанія і Португалія — також до Північної та Південної Америки. Все це ще з Доби великих географічних відкриттів позначилося на розвитку регіону, життя країн якого тісно тісно пов'язане з морем. Не менш суттєвим є і те, що регіон знаходиться між Середньою Європою та арабськими країнами Північної Африки, які мають багатосторонні зв'язки з Європою. Колишні метрополії Португалія, Італія та Іспанія дотепер зберігають вплив на деякі країни Африки. У післявоєнні роки до початку XXI століття спостерігалась масова міграція в держави Південної Європи.

Усі країни (окрім Ватикана) входять до ООН, ОЕСР, а найбільші — члени НАТО та Європейської Унії, Мальта — член Співдружности націй, очолюваної Сполученим Королівством. Для інтеграції Західних Балкан до ЄУ існує Берлінський процес, Процес співпраці у Південно-Східній Європі, Центральноєвропейська ініціатива тощо.

Клімат

[ред. | ред. код]
Європейський клімат. Зверніть увагу на велику різноманітність клімату Кеппена-Ґейгера в південних регіонах.

Найбільш поширеним кліматом Південної Європи є середземноморський клімат, на який впливає великий субтропічний напівпостійний центр високого атмосферного тиску, який знаходиться не в самому Середземному морі, а в Атлантичному океані, на Азорських островах. Середземноморський клімат охоплює Португалію, Іспанію, Італію, південне узбережжя Франції, прибережну Хорватію, прибережну Словенію, Герцеговину, Чорногорію, Албанію та Грецію, а також острови Середземного моря. Ці райони середземноморського клімату представляють подібні рослинності та ландшафти, включаючи сухі пагорби, невеликі рівнини, соснові ліси та оливкові дерева.

Більш прохолодний клімат є в деяких частинах південноєвропейських країн, наприклад, у гірських хребтах Іспанії та Італії. Крім того, північне узбережжя Іспанії має більш вологий атлантичний клімат. У найвищих регіонах Альп, які межують з південною Європою, можна знайти навіть клімат льодовикової шапки.[ком 14]

Деякі частини південної Європи мають вологий субтропічний клімат з теплим і вологим літом, на відміну від типового середземноморського клімату. Цей клімат переважно зустрічається в Італії та Хорватії навколо Адріатичного моря в таких містах, як Венеція та Трієст, а також далі на північ, біля передгір’їв Альп, у таких містах, як Комо та Лугано.

Флора

[ред. | ред. код]
Карта поширення Olea europaea sl (оливкове дерево)

Флора Південної Європи в основному характеризується середземноморськими лісами, рідколіссями та чагарниками, а також широколистяними та змішаними лісами помірного поясу. Середземноморський і субсередземноморський кліматичні регіони в Європі знаходяться в більшій частині південної Європи, особливо в Португалії, Іспанії, Італії, Мальті, Албанії, Греції, Кіпрі та на всіх островах Середземного моря, а також у південно-східній Франції, на балканському узбережжі Середземного моря та частині Македонії.[31][32]

У прибережних районах Середземного моря дуже поширені оливкові гаї, чагарники маквісу та степи. На більших висотах або широтах вони змінюються каштановими та (часто порослевими) змішаними лісами.[33]

Демографія

[ред. | ред. код]
Піраміда населення Південної Європи в 2023 році (класифікація геосхем ООН).

Романські мови

[ред. | ред. код]

Найпоширенішою сім’єю мов у південній Європі є романські мови, спадкоємці латинської мови, які поширилися з Італійського півострова та є символом Південно-Західної Європи (Див. Латинська арка[en]). Найпоширенішими романськими мовами в південній Європі є італійська (нею розмовляють понад 50 мільйонів людей в Італії, південній Швейцарії, Мальті, Сан-Марино та Ватикані) та іспанська, якою розмовляють понад 40 мільйонів людей в Іспанії, Андоррі та Ґібралтарі. Інші поширені романські мови включають португальську (нею розмовляють у Португалії та Андоррі), французьку (нею розмовляють у Франції, Монако та долині Аоста в Італії), каталонську (нею розмовляють у східній Іспанії, Андоррі, південно-західній Франції та сардинському місті Альгеро в Італії), галісійську (розмовляють у північно-західній Іспанії), мірандську (розмовляють у північно-східній Португалії) та окситанську, якою розмовляють у Баль-д'Аран у Каталонії, в Окситанських долинах[en] в Італії та на півдні Франції.

Слов'янські мови

[ред. | ред. код]

Слов'янські мови поширені в кількох державах на Балканах. Болгарська мова поширена в Болгарії. Боснійсько-сербсько-хорватською мовою розмовляють у Боснії, Сербії, Хорватії, Чорногорії та Італії (в Молізе). Словенською мовою розмовляють у Словенії, Італії (у Фріулі-Венеції-Джулії ) та Хорватії (в Істрії), а македонською – у Північній Македонії.

Інші мови

[ред. | ред. код]

Грецькі мови або грецька мова широко поширені в Греції та на Кіпрі. Крім того, іншими різновидами грецької мови розмовляють у невеликих громадах деяких інших європейських країн.

Англійська використовується як друга мова в деяких частинах південної Європи. Проте, як основна мова, англійська лише незначно представлена в південній Європі, лише в Ґібралтарі (поряд з іспанською) і на Мальті (вторинна після мальтійської). На Кіпрі також поширена англійська мова. На Західних Балкан також часто вивчається німецька мова.

У Південній Європі є й інші мовні групи. Албанською мовою розмовляють в Албанії, Косово, Північній Македонії, Чорногорії, Греції, Сербії, Хорватії та Італії (зокрема серед арберешів на півдні Італії). Мальтійська мова є семітською мовою, яка є офіційною мовою Мальти, походить від сікуло-арабської, але користується латиницею з сильним впливом на мову басків, регіону на півночі Іспанії та південно-західної Франції і Боснії, а німецькою розмовляють в Італії, зокрема в Південному Тіролі.

Релігія

[ред. | ред. код]

Переважаючою релігією в південній Європі є християнство. Християнство поширилося по Південній Європі під час Римської імперії, і християнство було прийнято як офіційна релігія Римської імперії в 380 році нашої ери. Через історичний розрив Церкви на західну половину, що базується в Римі, і східну половину, що базується в Константинополі, різні деномінації християнства є поширеними в різних частинах Європи.[34] Християни в західній половині південної Європи — наприклад, Португалії, Іспанії, Італії — загалом є римо-католиками. Християни у східній половині південної Європи — наприклад, у Греції, Сербії та Північній Македонії — загалом є православними. Іслам широко сповідується в Албанії, Боснії, Косово, Туреччині та Північному Кіпрі. Мусульмани є значною меншиною в кількох країнах Південної Європи, наприклад, Греції, Італії, Іспанії.[35]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Southern Europe
  2. а б в Taylor Combaluzier. African & Arabian Tectonic Plates. McGill University, Montréal. Процитовано 18 червня 2022.
  3. а б Galea, Pauline (2007). Seismic history of the Maltese Islands and considerations on seismic risk: Earthquakes in Malta. Annals of Geophysics. 50 (6): 725—740. Процитовано 5 червня 2015.
  4. Trudy Ring; Noelle Watson; Paul Schellinger (5 листопада 2013). Southern Europe: International Dictionary of Historic Places. Taylor & Francis. ISBN 978-1-134-25965-6.
  5. José María Magone; Magone, José María Magone (2003). The Politics of Southern Europe: Integration Into the European Union. Greenwood Publishing Group. с. 292–. ISBN 978-0-275-97787-0.
  6. Europe, Southern: Italy, Cyprus, Greece, European Turkey: Selected References. Air University Library. 1992.
  7. Encyclopedia of Social and Cultural Anthropology, Alan Barnard and Jonathan Spence.
  8. UCF Libraries – Southern Europe
  9. Which Countries Make Up Southern Europe?
  10. Global Forest Resources Assessment 2000 - Chapter 30. Southern Europe. Food and Agriculture Organization of the United Nations. 2000. Процитовано 26 листопада 2021.
  11. Romania | History, Map, & Facts | Britannica
  12. Robert E. Dickinson (1969). The Makers of Modern Geography. Routledge Library Editions: Social and Cultural Geography. с. 16. ISBN 9781317907336. He (August Zeune) divided Europe into its major divisions. Southern Europe falls into three units — the Pyrenean, Alpine, and Balkan peninsulas.
  13. Europe: Physical Geography. National Geographic Society. 4 січня 2012. Процитовано 21 лютого 2022. Europe's main peninsulas are the Iberian, Italian, and Balkan, located in southern Europe
  14. Mediterranean sea-surface temperature. ESA. 2012. Процитовано 19 листопада 2021.
  15. Barale, Vittorio (January 2011). Fig. 3.a: Sea surface temperature of the Mediterranean Sea (water masses and physical processes). The coastal dimension of maritime spatial planning (англ.). ResearchGate. Архів оригіналу за 23 квітня 2023. Процитовано 4 вересня 2021.
  16. 2010-2019 SST in the Mediterranean. eo science for society. 24 червня 2019. Процитовано 19 листопада 2021.
  17. James Redfern (1971). A Lexical Study of Raeto-Romance and Contiguous Italian Dialect Areas. Mouton Publishers. с. 38. ISBN 9783110824841. The canton of the Ticino marks the geographic descent from high Alps to plain and is, therefore, a land of climatic as well as linguistic transition, where heat and abundant moisture favor almonds, figs, and all the fruits common to southern Europe, except the olive.
  18. OECD (2002). OECD Territorial Reviews: Switzerland 2002. OECD Publishing. с. 80. ISBN 9789264160651. The Regio Insubrica spreads over three Italian provinces (Verbano-Cusio Ossola, Varese, Como) and the Swiss canton of Ticino. The national border cuts across a culturally and geographically homogenous territory. The region is peripheral for both countries, but it is an essential pole of communication between Northern and Southern Europe.
  19. UNSD — Methodology. unstats.un.org. Процитовано 17 червня 2019.
  20. UNSD — Methodology. unstats.un.org. Процитовано 17 червня 2019.
  21. а б в Field listing: Location. CIA World Factbook. Архів оригіналу за 24 травня 2011. Процитовано 30 липня 2017.
  22. Tourism Economics (July 2014). European Tourism 2014 – Trends & Prospects - Quarterly Report (Q2/2014) (PDF). European Travel Commission. с. 5. Архів (PDF) оригіналу за 23 квітня 2023.
  23. e.g. Averroes#Commentaries on Aristotle written in the 12th century, which was mentioned in Divine Comedy IV:144 [Архівовано 2015-06-20 у Wayback Machine.] around 1320 AD
  24. Truxillo, Charles A. (2001). By the Sword and the Cross: The Historical Evolution of the Catholic World Monarchy in Spain and the New World, 1492-1825.
  25. {{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)
  26. Steven Kreis (11 жовтня 2006). The Origins of the Industrial Revolution in England. Historyguide.org. Процитовано 31 січня 2010.
  27. Vértesy, László (2018). Macroeconomic Legal Trends in the EU11 Countries (PDF). Public Governance, Administration and Finances Law Review. 3. No. 1. 2018.
  28. From 6 to 27 members. ec.europa.eu. 6 грудня 2016. Процитовано 15 березня 2021.
  29. Sarah Baxter (2017). History of the World in 500 Railway Journeys. The Quarto Group. с. 357. ISBN 9781781319383. The first Gotthard Tunnel, a 9-mile (14 km) engineering marvel of its time, was dug between 1872 and 1882; 199 men died in the process. Running between the Swiss villages of Göschenen and Airolo, it was the first modern railway link between northern and southern Europe, and it is still used today.
  30. World Bank (2018). The WEB of Transport Corridors in South Asia. с. 186. ISBN 9781464812163. The Rhine-Alpine Corridor is a north-south corridor extending from the North Sea ports of Rotterdam and Antwerp to the Mediterranean port of Genoa in northern Italy. The corridor is a primary artery for transporting goods in Europe.
  31. Mediterranean Basin. Critical Ecosystem Partnership Fund. Процитовано 31 грудня 2020.
  32. Wolfgang Frey and Rainer Lösch; Lehrbuch der Geobotanik.
  33. Stefano Mazzoleni (2004). Recent Dynamics of the Mediterranean Vegetation and Landscape. John Wiley & Sons. с. 145. In the coastal areas, the olive groves are tightly interwoven with low maquis, garrigue and steppe, which have been widely grazed and, consequently, burned. On the other hand, low mountains and inland hills have chestnut and mixed deciduous coppiced woods. The actual boundaries between these two different vegetation landscapes can be found at different altitudes according to local climatic conditions; higher (about 1000m asl) in the eastern and southern areas, and lower and close to the sea in the central and northern basin.
  34. Chazan, Robert (2006). The Jews of Medieval Western Christendom: 1000-1500. Cambridge: Cambridge University Press. с. xi. ISBN 9780521616645. Процитовано 26 січня 2018.
  35. Conrad Hackett (29 листопада 2017), 5 facts about the Muslim population in Europe, Pew Research Center, архів оригіналу за Apr 21, 2023

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. Часто також зараховують до Південної Європи. Геосхема ООН включає Болгарію до Східної Європи.
  2. Географічно це частина Азії, яка вважається європейською країною в політичній географії.[2] Геосхема ООН включає Кіпр до Західної Азії.
  3. Британська заморська територія.
  4. Деякі грецькі морські острови поблизу Малої Азії у фізичній географії вважаються частинами Азії.
  5. Італія є частиною Південно-Західної Європи. Більша частина Італії розташована на Євразійській плиті, тоді як деякі частини, такі як Апулія, знаходяться на Адріатичній плиті. Пантеллерія, Острови Пелагі та деякі частини Сицилії розташовані на Африканській плиті, поблизу кордону між Африканською плитою та Євразійською плитою.[2][3] Геосхема ООН включає Італію в Південну Європу.
  6. У геології Мальтійські острови розташовані на Африканській плиті.[2] Група островів лежить бл. 200 км на південь від кордону між Африканською та Євразійською плитами.[3] У політичній географії Мальта вважається європейською державою. Геосхема ООН включає Мальту в Південну Європу.
  7. Іноді включаються до Південної Європи. Геосхема ООН включає Монако в Західну Європу.
  8. Іноді включаються, особливо Приморські Альпи, Корсика та Східні Піренеї. Геосхема ООН включає метрополію Франції в Західній Європі.
  9. Європейська частина Туреччини.
  10. Іноді включаються. Геосхема ООН включає метрополію Франції до Західної Європи.
  11. Іноді включаються. По суті, на південній стороні Альп (річки По).[17][18] Геосхема ООН включає Швейцарію в Західну Європу.
  12. Іноді зараховується. Геосхема ООН включає Молдову до Східної Європи.
  13. Іноді зараховується. Геосхема ООН включає Румунію до Східної Європи.
  14. Найвища гора Італії — Монблан (4810 м).

Посилання

[ред. | ред. код]